Як збуваються страшні сни

Welcome to Hell

Людині властиво намагатися заглядати в майбутнє. Комусь для цього досить читання газетних гороскопів, а хтось вибудовує досить стрункі гіпотетичні моделі того, як може бути організовано людське життя. В оптимістів виходять гарні казки – як у Томаса Мора з його островом Утопія або Томмазо Кампанелла з Містом Сонця. У реалістів і песимістів – помірні страшилки або екстремальні трилери, іменовані в літературознавстві антиутопіями. По суті, вони є попередженням сучасникам і нащадкам про те, яких явищ і процесів слід побоюватися, щоб згодом не було вкрай болісно.

Більшість популярних антиутопій прекрасно відомі освіченим людям, починаючи із хрестоматійних «Ми», «1984», «Який чудесний світ новий!», «451 градус за Фаренгейтом», багатьох робіт Воннеґута і Стругацьких, «Години Бика» Єфремова та навіть псевдодитячого «Незнайки на Місяці». А кіномани та люди, які просто розучилися або споконвічно не вміли із задоволенням читати книги, встигли спожити численні фільми (із блокбастерів – «Термінатор», «Матриця» тощо) та серіали цього жанру (із сучасного – «Чорне дзеркало», «Світ Дикого Заходу» за мотивами «Західного світу» і т. п.), що не ґрунтуються на літературних творах.

Як відомо, загальна логіка антиутопічних сюжетів – створення цілісної картини громадського життя, яке, на думку авторів, деструктивне для людства. І тригером котрого є якась радикальна зміна в технологічному базисі цивілізації або соціальних нормах. Саме через натискання цього спускового гачка людство звертає з магістрального до цієї хвилини шляху розвитку та починає експериментувати самогубним для себе чином або просто чинити «перпендикулярно» гуманістичним ідеалам.

На жаль, морально зношуються не тільки комп’ютери, але й література. Частина найбільш відомих антиутопій сьогодні читається як анахронізм, частина – як цікаві роздуми про той можливий шлях розвитку людства, перехрестя якого з реальним ходом історії вже пройдене. Втратили свій гостросатиричний присмак пародії на соціалізм і капіталізм, що були модними в ХХ столітті. Антикварно виглядають ідеї технологічних інновацій, які наукова думка пропустила, одразу запропонувавши більш революційні технологічні рішення. Однак деякі автори-провидці дали у свій досить віддалений від нас час прогнози, що збуваються прямо в нас на очах. І дуже яскраво позначили, чим чреватий такий вибір.

Арсенал спускових пристроїв

Людська цивілізація спрощено може бути представлена як соціотехнічна система: є люди, є їхнє творіння – техніка (від найпростіших мотик до штучного інтелекту). І автори антиутопій оперують ними в різних комбінаціях. Як правило, або наукове відкриття змінює суспільство в небезпечному напрямку, або нелюдська авторитарна/тоталітарна влада стимулює появу інновацій, що зміцнюють панівний режим, або все відбувається одночасно, майже як у дійсності.

А потім у хід ідуть всілякі сценарії втілення в життя головних людських страхів. Наприклад, таких як:

– голод у повному розумінні слова або неякісне синтетичне харчування в результаті маніпуляцій влади чи екологічної катастрофи (в одному з американських романів головний герой гине на шибениці, викравши останній у світі натуральний стейк для батька своєї віроломної подруги);

– примусова смерть за рішенням уряду та з мовчазного схвалення інших поколінь («кжи» та «зразки» з «Години Бика», усі романи про обов’язкову евтаназію старих з метою економії природних ресурсів і бюджетних коштів);

– самотність – примусовий розрив соціальних зв’язків за рішенням уряду, заборона на любов, купирування емоцій («Який чудесний світ новий!»);

– обмеження доступу до інформації, маніпуляції свідомістю, переписування історії заднім числом («451 градус по Фаренгейту», «1984»);

– застосування зброї масового ураження («Планета мавп» – результат застосування ядерної зброї, «Володар мух» – погроза застосування ядерної зброї, усі варіанти зомбі-апокаліпсиса через пандемії, викликані смертельними вірусами різного походження);

– виснаження природних ресурсів Землі під впливом людської діяльності, екологічна катастрофа, війна природи проти людини – вулкани, «повстання» флори та фауни;

– дегуманізована євгеніка, генетичні експерименти – прояв первісно більш конкурентоспроможних нащадків у багатих людей і націй; цілеспрямоване створення бойових мутантів або обмеження потенціалу ембріонів шляхом ДНК-маніпуляцій;

– безконтрольна торгівля людськими органами, легальне клонування людини;

– вихід з-під контролю штучного інтелекту (багато чого з Азімова);

– війна як така незалежно від приводу;

– etc.

Усе перераховане в більшості випадків в антиутопічній літературі є наслідком або тотального контролю кого-небудь (земного або неземного, індивідуального або колективного розуму) над людством, або анархією (знову ж з осередками тоталітаризму) у результаті соціальної, техногенної або екологічної катастрофи. Саме так, оскільки навіть у разі анархічного сценарію волю обмежують загрози, що йдуть від більш ситих і краще збройних агресивних побратимів за розумом. А зброя, просунутий штучний інтелект, проривні інформаційні технології (на кшталт соціальних мереж), продукти генної інженерії, екологічно небезпечні економічні програми найчастіше народжуються за рішенням влади.

По суті, ключова відмітна риса антиутопії – насильницьке обмеження особистої волі людини, що викликає протест у найбільш обдарованих індивідів, чия поведінка в суспільстві, де не лишилося людяності, стає девіантною. Звісно, у багатьох добрих утопіях люди теж вільні досить умовно, але це є частиною соціального договору – і всі щасливі. А от в антиутопічних світах уцілілі кращі починають боротьбу проти системи. Або вибирають свій шлях таким чином, щоб вийти з радіуса досяжності її соціальних норм.

Світ, у якому ми живемо

Так що ж уже збулося з того, чим нас стільки років лякають антиутопісти?

Досить багато чого, але, на щастя, ще не все.

Синтетична їжа сумнівної корисності та безпеки? Зайдіть у будь-який магазин – вона там є. І органічність «органічних продуктів» теж не завжди абсолютна.

Примусова смерть? Поки що далі добровільної евтаназії в цивілізованому світі справа не дійшла. Хоча лемент вітчизняних невігласів про те, що людей похилого віку треба позбавити права голосувати, а також особливості української пенсійної системи – серйозний дзвінок.

Самотність стала особливо помітною з появою соцмереж і смартфонів. Чим не користуєшся, то атрофується. І відсутність необхідності спілкуватися face-to-face об’єктивно призводить до невміння це робити, а потім і до добровільно-неминучої ізоляції. За деяким даними, 70% неодружених японців не мають романтичних стосунків: Національний інститут досліджень демографії та соціального забезпечення з’ясував це під час «15-го дослідження основних тенденцій народжуваності». Китамура Куніо, директор Японської асоціації планування родини, назвав причинами недолік комунікативних здатностей у молоді, нестачу грошей на витрати, пов’язані зі стосунками, цифрову еру. «Аби підтримувати та поглиблювати знайомство й спілкування, потрібні чималі зусилля. Сучасна молодь дуже боїться зазнати невдачі, і я відчуваю, що все частіше молоді люди відмовляються від самих стосунків із протилежною статтю через страх перед відмовою з боку іншого… Через різницю в доходах відбувається розшарування на тих людей, хто може собі дозволити стосунки, і на тих, у кого такої можливості немає», – зазначив він.

Обмеження доступу до інформації та інші цензуроподібні особливості? Скільки завгодно. Від самоцензури заляканого журналіста до цензури влади, від заборони на тему до заборони на мову тексту. Словом року згідно з версією укладачів Оксфордского словника стало слово «постправда» – епоха, коли об’єктивні факти перестали мати значення, а величезна кількість людей не в змозі відрізнити вигадку від події, що реально відбулася. Невігластво стало нормою, полеміка – популістським вереском, критичне мислення – рідкістю, здоровий глузд – відхиленням від соціальної норми. Точно по Орвеллу: «Єресь із єресей – здоровий глузд. І жахливо не те, що тебе вб’ють за протилежну думку, а те, що вони, можливо, праві. Насправді, звідки ми знаємо, що двічі по два – чотири? Або що існує сила тяжіння? Або що минуле не можна змінити?» («1984»).

Застосування зброї масового ураження? Рівень загрози зростає. Не тільки через недорозвиненість і агресивність країн – потенційних членів ядерного клубу, але й через стрімкий науково-технічний прогрес і зняття моральних табу в можновладців. Кліматична зброя? Зброя, що впливає на носіїв певних генів? З теоретично можливого асортименту за нинішніх технологій може бути реалізовано на практиці вже багато чого.

Виснаження природних ресурсів? Питання риторичне.

Євгеніка з метою виведення породи надлюдей? Є чутки, що Китай активно займається.

Клонування людини? Конспірологи вважають, що вже давно успішно практикується.

Штучний інтелект? Боти-журналісти, боти – асистенти викладачів, перемоги роботів в інтелектуальних іграх з людиною. Європарламент вирішує, чи вважати їх «електронними особистостями» і думає над способами захисту людини у разі, якщо її набагато більш тямущі створіння вийдуть з-під контролю. Усе лише починається.

Війна? Країни, які не ведуть війну з конкретним супротивником, ведуть війну з терористами. І кількість «негарячих» точок стрімко зменшується.

Тож на милу утопію наш світ не дуже подібний. А на антиутопію, навпаки, неабияк. Що очевидно, якщо подивитися на кілька злободенних тенденцій.

Безумовний дохід і «Похмілля» Шеклі

У тому ж Європарламенті обговорюють тему наслідків зростання безробіття в результаті масової роботизації. І пропонують як можливий шлях рішення введення безумовного базового доходу, який громадяни країн ЄС будуть одержувати просто за факт наявності громадянства. Швейцарці вже висловилися на референдумі проти такої новації (йшлося про $2,5 тис. кожному), оскільки це привело б до «втрати ініціативи та відповідальності» населення.

Правоту жителів благополучної гірської країни підтверджує філігранна антиутопія Роберта Шеклі «Похмілля» (1957 рік).

У світі, про який йдеться: «От уже багато років Верховний євгенічний комітет, створений при Об’єднаному міжнародному уряді, утримував чисельність населення світу в стабільних і розумних межах. Людям знову стало так просторо на Землі, як не було протягом останнього тисячоріччя, а уваги їм приділяли куди більше, аніж колись у минулому. Завдяки успіхам підводної екології та гідропоніки, а також всебічному використанню земної поверхні їжі й одягу вистачало на всіх і навіть із надлишком. При автоматичних методах будівництва й достатку будматеріалів житлова проблема перестала існувати, тим більше що людство було порівняно невелике й надалі не збиралося збільшуватися. Навіть предмети розкоші ні для кого не були розкішшю. Сформувалася благополучна, стійка, незмінна цивілізація. Небагато тих, хто проєктував, будував і обслуговував машини, одержували щедру винагороду. Більшість же зовсім не працювала. Ні потреби, ні бажання вони не мали.

Були, звісно, і честолюбці, які жадали багатств, влади, високих посад. Ці займалися політикою. Використовуючи щедрі суспільні фонди, кожен із них кормив, одягав, розважав населення свого округу, щоб забезпечити собі більшість голосів, і проклинав віроломних виборців, завжди готових переметнутися на сторону того, хто пообіцяє більше.

Це була утопія свого роду. Про бідність усі забули, війни давно припинилися, на кожного чекало безбідне довге життя. І чим, окрім уродженої людської невдячності, можна було пояснити, що число самогубств зросло до воістину страшних розмірів?»

Однак якщо перевірити, то утопія сильно тхне антиутопією. Головний герой Пірсен проводить своє життя між безоплатними для нього ресторанами, розвагами та роздаванням товарів, що фінансують ті самі честолюбці-політики із суспільних фондів. І так говорить про свого приятеля: «Бенц був так ледар, що навіть не ходив на вибори. А це вже занадто. Голосування – хліб насущний і святий обов’язок кожного громадянина». Врешті-решт таке існування привело нашого героя в наркотичний салон, що виявився пунктом відправлення в дикий світ колонізовуваної планети Венери, про відкриття якої він навіть не підозрював. Де Пірсен дивом вижив, навчившись і ініціативі, і відповідальності, і критичному мисленню: «Він вмирав, а думки роїлися у його голові – давно забуті мрії, надії, побоювання. Пирсен згадав свою єдину службу й те змішане почуття полегшення й жалю, з яким він залишив її. Згадалися йому чудакуваті трудяги-батьки, які завзято не бажали користуватися незаслуженими, як вони говорили, благами цивілізації. Ніколи в житті Пірсену не доводилося стільки думати». І де йому пояснили, до чого призвів той самий безумовний дохід та інші благі наміри влади: «Людям більше не доводиться боротися за своє існування; однак, боюся, вони добилися цього занадто дорогою ціною. Людство зупинилося у своєму розвитку. Народжуваність безупинно падає, а кількість самогубців зростає. Межі наших володінь у космосі продовжують розширюватися, але туди нікого не заманиш. А їх же треба заселити, якщо ми хочемо вижити».

Прозорий світ і «Переддень свята Румоко» Желязни

Транспарентність (вона ж прозорість), що вже давненько є якимось фетишем для корпорацій, банків, суспільних і політичних організацій, стрімко підбирається до звичайних людей, заміряючись на недоторканність їхнього приватного життя. Боротьба з тіньовою економікою, електронне декларування в українських реаліях, обмеження розрахунків готівкою, маніпуляції з базами необачно залишених персональних даних. Усе це дуже нагадує світ, описаний задовго до появи інтернету та початку цифрової ери Роджером Желязни в творі «Переддень свята Румоко» (1969 рік).

Головний герой, від імені якого ведеться розповідь, одного разу виявив, що «увесь світ існує в записі», усі дані про всіх потрапляють до Центрального банку інформації. Спочатку він надихнувся й написав для одного закритого дослідницько-прикладного проєкту комп’ютерну програму, що полегшує цей процес. А потім злякався, коли зрозумів обмеженість і умовну справедливість цієї моделі, а також оцінив її наслідки.

«Спочатку я вважав, що цей проєкт здається дуже корисним. Я думав, що він чудовий і повністю відповідає тому часу, у якому ми живемо, що це саме те, що потрібно: будь-яка написана книга або п’єса, лекція в коледжі, прочитана в останні парі десятиліть, будь-які статистичні дані. Тепер ви не будете обманювати, оскільки кожен має доступ до джерела інформації; усі урядові та комерційні установи будуть поінформовані про ваше майно, річний дохід, у них буде список витрат, які ви зробили; будь-який прокурор на суді знатиме про всі місця, де ви колись проживали та з ким і на яких машинах пересувалися. Усе ваше життя, усі ваші дії ставали зрозумілими, як схема нервової системи на заняттях з неврології – усе це мене дуже вражало… Мені видалося, що настане золоте століття.

Дурниця! Мій друг, що був якимось чином пов’язаний із мафією, посміявся наді мною, над блиском у моїх очах і пройшовся по всіх, починаючи з університету й закінчуючи федеральними службами.

– Невже ти серйозно віриш, що все майно буде зареєстровано? Усі угоди будуть внесені? – запитав він мене.

– Звісно.

– До Швейцарії ще так і не добралися, а якщо це й трапиться, вони знайдуть інші місця.

– Так, у будь-якій справі є недоліки.

– Не забувай про всі махінації. Ніхто не знає, скільки зараз дійсно у світі грошей, і ніхто ніколи не довідається».

Керівникові проєкту наш герой розповів про свої побоювання: «Я сказав сивоволосому чоловіку з жовтуватим обличчям і сумними очима, що ми, напевно, створюємо монстра та зазіхаємо на людську особистість». На його подив, той розділяв ці страхи. Тоді герой стер усі дані про себе в Центральному банку інформації й став «людиною, якої не існує в нашому світі». Ціною особистої свободи стала необхідність створити фейкову особистість, відмовитися від законних способів заробітку та вибрати роботу, пов’язану з ризиком для життя в приватному детективному агентстві.

Антиутопія та «Коротка історія майбутнього» Атталі

Буває така футурологія, яку читаєш як антиутопію. Рівно до тієї хвилини, допоки не розумієш, наскільки інформованою людиною написана робота. «Коротка історія майбутнього» Жака Атталі (члена Більдерберзького клубу, першого голови Європейського банку реконструкції та розвитку) – той самий випадок.

На думку Атталі, у найближчі 50 років з нашим світом відбудеться кілька малоприємних трансформацій. Спочатку американська гегемонія зміниться гіперімперією. За цього суспільного ладу: «Самоконтроль перетвориться на вищу форму свободи, а страх невідповідності нормам буде її обмежувати. Прозорість і відкритість інформації стане обов’язковою: люди, що приховують своє походження, соціальний стан, стан здоров’я або рівень освіти, апріорі викликатимуть підозру (привіт, «Переддень свята Румоко». – Прим. авт.). Держави стануть слабшими перед лицем корпорацій і міст. Люди перестануть довіряти одне одному. Закони замінять на контракти, судові системи на арбітраж, поліцію на найманців. Ресурси виснажаться, з’явиться більше роботів. Час цілком підпорядковуватиметься цілям ринку. Кожен зможе займатися самолікуванням, виготовляти собі протези, а потім і клонуватися. Людина перетвориться на артефакт, що споживає артефакти, у канібала, що пожирає собі подібних».

В умовах гіперімперії почнеться війна всіх з усіма: «Уряди, пірати, найманці, злочинці, релігійні рухи зберуть армії, винайдуть нові засоби для спостереження, залякування та нападу, використовуючи останні досягнення електроніки, генетики та нанотехнологій. Усі будуть суперниками. Люди стануть боротися за нафту, за воду, за право зайняти або покинути територію, нав’язати свою віру або закони, підкорити інших. У світі запанує військова диктатура. Найжорстокіший гіперконфлікт, можливо, покладе кінець людству».

І тільки десь у другій половині XXI сторіччя Жак Атталі прогнозує – і то не зі стовідсотковою ймовірністю – перемогу «альтруїстичних та універсалістських сил», які встановлять рівновагу між ринком і демократією. Він говорить, що їхні дії будуть спрямовані на створення нових форм організації громадського життя, обмеження споживання та марнування природних ресурсів, встановлення економіки «відносин», яка переможе ринкову. «Хочеться вірити, що загроза гіпернасильства змусить людство кардинально змінити погляди на життя та відносини», – сподівається Атталі.

І утопія, й антиутопія – це «місце, якого немає». Просто одне прийнято вважати гарним (хоча що може бути гарним для бунтаря за покликанням), а інше поганим.

Ми бачимо сьогодні справджені прогнози антиутопістів, розуміючи, що є ще багато ідей, автори яких випередили і свій, і наш час. Ідей, які можуть втілитися в життя небаченими досі жахами…

Але чим більше буде талановитих антиутопій-попереджень і праць компетентних футурологів, тим меншою є ймовірність поганого майбутнього. Якщо ці праці, звісно, прочитають «правильні» публічні та непублічні люди – ті, що володіють експертизою, мають владні повноваження, неформальну владу, а головне – здатні розуміти і текст, і підтекст, і контекст.

А ще здатні любити цей світ і пам’ятати, що таке людяність. Тому що навіть для героя твору «Переддень свята Румоко» у його ситуації був інший шлях. «Вона не могла залишити свій підводний купол, а я не міг відмовитися від своєї мрії. Я хотів одержати весь цей величезний світ – цілком. Однак тепер розумію, що повинен був погодитися на її умови. Але я занадто незалежний. Якби хоч один із нас був нормальною людиною…»

Перша стрічка 2017