Політики та піар позавчорашнього дня

Сьогодні всі бажають розповісти світу про себе, але світ елементарно не може почути всіх.

Колись в Україні піар був екзотичною іграшкою. Щось системне в цій галузі робили одиниці компаній, партій, політиків. Це був час традиційних ЗМІ без експансії social media – журналісти ганялися за ньюсмейкерами, а не навпаки. І пристойний пресреліз був рідкістю.

А потім прорвало! Співвідношення пропозиції інформаційних приводів і попиту на них змінилося кардинально. Сьогодні всі бажають розповісти світу про себе, але світ елементарно не може почути всіх. Втім, він завжди був не в змозі, але в епоху катастрофічної концентрації відходів людської думки в ноосфері достукатися до цільових аудиторій стало непорівнянно складніше. І суб’єкти інформаційного простору розділилися на два табори. Розумна меншість і примітивна більшість.

Почнемо з більшості, оскільки саме вона робить інтелектуальне сміття в товарних кількостях. Її прикмети прості та впізнавані, бо є наочною ілюстрацією народного прислів’я: «Застав дурня Богу молитися – то він лоба розіб’є».

По-перше, всі вони (йдеться і про професійних піар-фахівців, і про клієнтів, що втручаються в роботу піар-команди) свято вірять у те, що головне – картинка.

Яскравий образ, який залишиться у свідомості та підсвідомості аудиторії. Причому незалежно від контексту, репутаційної історії суб’єкта і текстово-значеннєвої складової інформаційного повідомлення. По-перше, це вже піар-прийом позавчорашнього дня, затасканий донезмоги. Коли Юля заплітала косу, космічний столичний мер бігав по стадіону, купався в ополонці та стукав кувалдою по ігрових автоматах, то дивитися було цікаво, бо це були майстерні виступи одиниць.

Коли те саме стала робити юрба безталанних плагіаторів у політиці та бізнесі, стало нудно – пробитися крізь білий і чорний шум вдається тільки особливо відірваним екземплярам. Та й на виході ефект може бути зворотним, як від уламка волноваського автобуса, демонстрація якого не зробила спіч гаранта переконливішим, а от у деяких західних експертів викликала запитання, котрих раніше не було.

По-друге, хлопці нескінченно гучні та метушливі, дріботять з інформаційними повідомленнями, їхні медіапрояви напливають один на одного та не доходять до адресатів.

Так, системний підхід до піар-активності припускає відпрацьовування всіх потенційно цікавих аудиторії інформаційних приводів. Так, у разі відсутності природних інформаційних приводів прийнято створювати умовні. Так, серфінг на трендах і чужих інформприводах є досить корисним. Проте не варто істерично верещати, коментуючи події, до яких ти не маєш стосунку, та критикуючи людей, про роботу котрих маєш занадто нечітке уявлення.

По-третє, процес роботи підмінюють піаром, а бажання виглядати в стилі «весь у білому» доходить до абсурду.

Не треба вважати журналістів та експертів ідіотами. Корисливі цілі бізнес-структур зрозумілі, не варто робити вигляд, що суть їхньої діяльності – волонтерство та соціальна відповідальність. Навіть акулка пера, що є ще початківцем, не піддається на лобові корпоративні камлання та спроби канонізувати власників-СЕО.

Навіть юний просунутий активіст може розібратися в правовій базі, що регламентує роботу та відповідальність слуг народу, а також в особливостях бюджетного процесу і нормах антикорупційного законодавства. Про це свідчить приклад епічного свіжого fuck up Шкіряка-Катмандунського, який у деталях смакує медійне й експертне співтовариство. Спроби довести, що чорне – це біле, а найважливішим завданням міністерства у  країні, яка воює, був саме тур до Непалу, вже не допоможуть.

Тож коли спостерігаєш за діяльністю примітивної більшості, виникає відчуття, що сільський юродивий намагається вільним стилем переповісти твори Фоми Аквінського. У Парижі таке більше не носять, сказали б модниці царських часів. А якщо носять – то лузери.

Тому що у світі в ціні не стільки комунікація, скільки репутація, що напрацьовується системною кропіткою працею, генеральна мета якої – забезпечити видиму відповідність справ словам, довести аудиторії сумлінність і переконливість соціального суб’єкта. Отже, завоювати довіру.

Саме виходячи з цих принципів, «робить піар» розумна меншість, котра розуміє, що світ змінився – ми тепер усі живемо за склом. І можна легко просто від тупої школярської ретельності протерти самовар свого іміджу-репутації до дір – як практикував герой відомого мультфільму Переділ.

Новое Время 2015