Педагогічний гріх

Помилки вчителів не менш небезпечні, аніж помилки лікарів. Хоча вони менш помітні. Банальність, трюїзм, розхоже висловлювання. Виголошуючи яке, ми найчастіше не маємо на увазі ключовий аспект – право вчителя вчителювати. Адже помилки бувають різними. Хтось один раз помиляється, роблячи загалом благу справу. Хтось у принципі не повинен мати права викладати через особистісну неспроможність. А десь сама система освіти (світської чи духовної) перетворює вчителювання на фарс.

Тобто має право на життя таке визначення, як «педагогічний гріх». Котрий полягає в тому, що, намагаючись навчати людину словом або дією, ми завдаємо шкоди замість дати користь. Причому йдеться не тільки про професійне викладання чого-небудь у будь-якому закладі освіти, але й про повсякденні людські стосунки – з дітьми, рідними та близькими, друзями та підлеглими.

У яких випадках можливий подібний гріх? На мою скромну думку (в тому числі як викладача вишу в третьому поколінні), йдеться, насамперед, про такі ситуації:

1. Учитель навчає людину, котра перебуває зовсім на іншому рівні розвитку, при цьому змушуючи її страждати. Є притча про те, як орел вирішив розповісти півневі про красу землі, на яку дивишся з висоти пташиного польоту. Півень не зрозумів, орел здивувався, нічого в житті обох не змінилося. У цьому немає педагогічного гріха, є втрата часу. Але педагогічний гріх мав би місце, якби півень мріяв літати та не зміг би згодом ані досягти мети (наприклад, побачити землю з вікна літака), ані не забути про мрію.
2. Учитель навчає учня, не запитавши дозволу останнього. По суті, саме відсутність мотивації вчитися – ключова причина неуспішності учнів. Той, хто не розуміє цінності знання, не буде докладати достатніх зусиль, щоб його знайти.
3. Учитель не може вчителювати, бо не має для цього ні достатнього рівня духовного розвитку, ні життєвого досвіду. На жаль, цей різновид педагогічного гріха зустрічається повсюдно, оскільки суспільним устроєм для цього створені всі економічні та соціальні передумови. Філологи в середній школі, що говорять суржиком, зелені аспіранти, що читають лекції зеленим студентам, – це лише штрихи загальної апокаліптичної картини.

Отже, ким, кому та як, виходячи зі сказаного, може бути передане знання?

• По-перше, тільки тому, хто жадає цього. Конфуцій сказав: «Незавзятому я не відкриваю, тому, хто не бажає, я не підказую. Якщо підніму один кут, а він не переверне трьох інших кутів, то я не повторюю».
• По-друге, тому, хто готовий прийняти знання. Тобто готовий заплатити за нього не просто грішми, а часом, силами та психічною енергією.
• По-третє, тільки Вчителем з великої букви, що знає життя екзистенційно, а не з чуток. Що розібрався в самому собі в міру просування нелегким шляхом самопізнання. Тому що «аще себе не розумієш, то чи можеш міркувати про що й інших вчити» (Серафим Саровський).

Тільки в цьому разі вчитель передасть знання як натхнення, а учень прийме як особисте переживання.

Форбс 2015