Чому бізнесмени у владі стають реформоімітаторами

З часів початку «ринкового перелому» у народній свідомості закріпився винятково живучий шкідливий міф про те, що найвищу ефективність на державних посадах демонструють люди з досвідом роботи в реальному секторі економіки. Спочатку це були «міцні господарники», потім «чесні бізнесмени», нині «менеджери із західною освітою/досвідом».

Це природно – людям властиво жити ілюзіями й уповати на гіпотетично існуючих всевідаючих і всемогутніх чудотворців. І так само природно, що серед претендентів на теплі крісла чиновників і депутатів та їхніх політтехнологів доволі багато тих, хто із задоволенням експлуатує людську наївність.

Але ж управління бізнесом і управління державою вимагають трохи різних компетенций. Звісно, тріаду «професіоналізм – порядність – патріотизм» ніхто не скасовував (при цьому йдеться про патріотизм, що консолідує суспільство, а не про екстремістський сурогат). От тільки імплементується вона на практиці в бізнесі та сфері державного управління з урахуванням важливих особливостей.

 По-перше, у системи «бізнес» і системи «держава» різний ступінь складності.

Бізнес повинен, насамперед, оперувати категоріями «активи», «персонал», «ринок», «бренди», «грошовий потік». Державна влада – категоріями «громадяни», «права», «обов’язки», «соціальні стандарти». Так, є й спільні місця – «безпека», «репутація», «відкат», «рішалово».

Проте у будь-якому разі «бізнес» і «держава» співвідносяться як часткове та загальне. І навіть найбільш вправний та успішний бізнесмен тушується, коли йому пропонують вирішити проблеми пенсіонерів, інвалідів, безробітних, ув’язнених, екологічно шкідливих виробництв і вимираючих видів тварин, при цьому поділивши бюджетний Тришкин каптан на всіх нужденних.

По-друге, різний масштаб і різна система координат.

Є глобальні корпорації, чиї обороти дорівнюють дохідній частині бюджету десятка держав, що ледь животіють. Вони надрівневі, їхні інтереси слабо сполучаються з національною безпекою (ідеєю, проєктом) будь-якої країни. І їхній топменеджмент – «громадяни світу» в очах перших, «жирні корпоративні коти» в очах других або взагалі «економічні вбивці» в очах третіх.

А є локальні середні та малі бізнеси, що смиренно поповнюють бюджет своєї держави, власники й «топи» яких можуть бути більш-менш патріотичними, однак завжди слабкі, якщо порівнювати з державним Левіафаном.

Тобто спосіб мислення людей з компаній різних бізнес-моделей стосовно держави вельми різниться. І ще більш різниться від способу мислення «слуг государевих», професійних держслужбовців, що, як правило, не йдуть найкоротшим шляхом і завжди зважають на обличчя.

І, по-третє, різні цілі.

Бізнес має заробляти гроші. Це його природа та сенс існування. Соціальна й екологічна відповідальність/ефективність навіть для найсвідоміших підприємців вторинні та найчастіше, на жаль, показові.

Держава ж має радувати своїх громадян стабільністю, допомагати слабким, не пригноблювати сильних, підтримувати міжнародне реноме.

Тобто, за визначенням, місія, цілі та завдання держави менш прагматичні, ніж ті самі параметри бізнес-структур.

Жодну з цих відмінностей не розуміють або розуміють, але не враховують, під час формування нинішньої владної команди. Тому вихідці з бізнесу, занурюючись у нетрі державної машини, гидливо морщаться та втікають, як полохливі інститутки. Або (що рідше) гидливо адаптуються та стають не менш бадьорими хабарниками та реформоімітаторами, як і професійні бюрократи.

Замість того щоб чесно зізнатися у своїй неспроможності як державних діячів, але при цьому залишитися і дійсно спробувати щось змінити. Бо ж реформи в державі – це подоба менеджменту змін (change management): просто стосовно складнішої, масштабнішої та непрагматичнішої системи. А отже, замість того, щоб безславно ретируватися з вереском «не дають працювати» або імітувати бурхливу діяльність, можна спробувати попрацювати:

• зміни (реформи) слід реалізовувати відповідно до цілей, стратегії та планів, що чітко й однаково розуміють всі учасники;
• успішні зміни (реформи) у турбулентному середовищі – це паралельні зміни стратегії, структур, поведінки людей;
• зміни завжди викликають опір, який не можна придушити нахрапом, якщо прагнеш добитися результату;
• треба знайти непереборні аргументи та добитися прийняття змін (реформ) більшістю людей, яких вони торкнуться;
• ініціатори змін (реформ) зобов’язані взяти на себе безумовну персональну відповідальність за їхній хід і результат;
• ініціатори змін (реформ) зобов’язані реально, а не для проформи пояснювати кожен свій крок людям, яких ці зміни торкнуться – максимально чесно, відкрито та повно;
• головна запорука успіху змін (реформ) – сприятлива атмосфера.

Проте це складно та важко. Особливо, якщо немає навичок управління системним бізнесом, харизми та щирого бажання щось змінити у фундаментальних алгоритмах роботи системи держуправління. І саме тому в Україні вже рік віз не просто стоїть на місці, а відкочується – у всіх сенсах.

Новое Время 2015