Провина покоління

…Уже довгий час мене не полишає нав’язлива думка: чи можна було щось зробити інакше на зорі української незалежності, аби уникнути нинішнього трагічного розвитку подій. І що не так зробило моє покоління – покоління дітей 70-х, що вступило в доросле життя на стику 80-х/90-х…

Ми були дурними та наївними запальними цуценятами – навіть ті, хто фарцував іноземним ширвжитком або освоював валютообмінні операції. Принаймні, у моєму колі ми всі мали загальну ілюзію, що ринкова економіка приведе нас до світлого майбутнього швидко та безболісно і що немає нічого гіршого, аніж зрівнялівка соціалізму, що вже загнив.

Нам було вельми приємно одержати в дарунок свою окрему країну, і думалося, що дорослі дядьки якось самі розпорядяться неочікуваним подарунком фортуни – незалежністю. Поки ми будемо заробляти гроші. Тому що світ розвивається за законами суспільного прогресу, тому що нічого поганого вже не може бути після того, як сталася перебудова, впала залізна завіса, зазнав фіаско так званий ГКЧП. Щоправда, багато хто вирішив, що завіса може піднятися, і бадьоро рвонув з батьками або без них до земель обітованих.

А головне – далеко не всі з нас (і аж ніяк не найбільш яскраві й талановиті, і аж ніяк не через гарне життя) збиралися працювати на державу та для суспільства. Тому що відчували в собі сили та здатності для того, аби добитися успіху на тому чи іншому бізнесовому поприщі.

У результаті в основних суспільних інститутах утворилася демографічна яма. Мої найперспективніші ровесники або одразу занурилися з головою в підприємництво зі шкільної, максимум, студентсько- аспірантської лави, або оперативно набралися сил у вишах, держмедзакладах, міністерствах і відомствах і пішли у вільне ринкове плавання.

А суспільні інститути залишилися. Олдскульні пострадянські держслужбовці одержали замість природних спадкоємців з ювелірно сформованого кадрового резерву піонерів із числа інститутських трієчників або блатних ДВПів і КВПів (дітей і коханок відповідальних працівників). У вишах залишилися в основному пенсіонери – або поодинокі Майстри (яких зараз змушує піти з освітньої системи варварська правова новація про неможливість одержувати одночасно і пенсію, і зарплату), або численні ремісники, що по 30–40 років розповідають ті самі речі з технічних наук або творчо комбінують марксизм-ленінізм із новими віяннями наук суспільних. Ще молода поросль неопірених аспірантів. У медицині, силових структурах, армії – та сама картина з уточненнями стосовно галузі.

Плюс наше покоління провадило бізнес і жило, як правило, за принципом «ціль виправдовує засоби». Заощаджували час, йшли напряму, стимулювали чиновників, учителів, лікарів, аби ті ухвалили потрібні рішення. Тому що в перехідний час немає правил – є можливості.

І я не скажу, що ми були так уже й неправі. Бо ми стали успішними. Однак ми були нескінченно егоїстичними стосовно своєї країни. Не в розумінні причетності до розтягування та проїдання радянської спадщини. Золото партії та заводські будівлі радянських часів розтягнули в основному зухвалі хлопці, що були старші за нас (за винятком номенклатурних діток, котрих у дитинстві підвели до годівниці та навчили з неї їсти).

Але через таку життєву стратегію ми одержали на виході територію, яку складно назвати повноцінною державою. Інституціональні наріжні камені вибиті геть-чисто. Держава плює на свої функції, чиновники в автономному від платників податків і здорового глузду плаванні, Феміда зняла пов’язку, освіта й медицина деградували настільки, що люди із грішми ризикують лікуватися та вчитися на батьківщині лише в крайньому разі й тільки у перевірених фахівців.

Ми заплатили сповна за нашу наївність, свободу, безвідповідальність, анархічні нахили. Вочевидь, саме тому так багато «дітей 70-х» волонтерствує/дилетантствує, радить/самовиражається в різних наближених до влади суспільних і псевдогромадських структурах. Так багато вихідців з бізнесу, що декларують свою готовність працювати на благо держави. Щоправда, у більшості з них бізнесу, що працює зараз, за дивним збігом обставин немає. А ті, у кого є, приходять ненадовго та/або йдуть із вкрай набитими кишенями.

Тому що складно увійти в ту ріку, повз яку ти пройшов 20–25 років тому, і щиро насолоджуватися. Занадто звичний гіперпрагматичний спосіб мислення, занадто сильно хочеться підігнати державні органи під бізнес-стандарти. І занадто не хочеться бути «слугою держави», стільки часу проживши за принципом сам собі хазяїн. А втім, в тій чи іншій формі, прийшов час віддати борги рідній землі – навіть якщо ті, хто є старшими за нас і взяли більше, цього робити не збираються. Або піти геть, не обертаючись. Кожен може вибирати.

Форбс 2015